Позавчора
своє 60-річчя відзначав легендарний український гандболіст, олімпійський
чемпіон Монреаля, чемпіон світу-82 Сергій Георгійович КУШНІРЮК. Начальник
управління молоді, фізичної культури та спорту Запорізької облдержадміністрації
Наталія Власова вручила ювілярові медаль «За розвиток Запорізького краю», а голова
обласного відділення Національного олімпійського комітету України Володимир
Лобанов – грамоту цієї організації та цінний подарунок.
Наша довідка. Сергій Георгійович
КУШНІРЮК народився 15 березня 1956 року в Чернівецькій області. Закінчив
Запорізькі індустріальний і педагогічний інститути. Вихованець тренера Семена
Полонського. З 1973 року виступав на позиції лінійного за запорізьку команду ЗІІ,
обирався її капітаном. У період проходження військової служби захищав кольори
московського ЦСКА. Один із найкращих гандболістів країни 70-80-х років.
Дворазовий чемпіон СРСР (1979-1980 рр.), п'ятиразовий бронзовий призер чемпіонатів
СРСР, шестиразовий чемпіон України. Володар Кубка IHF (1983 р). Чемпіон VIII
літньої Спартакіади народів СРСР (1983 р). У складі збірної України зіграв 21
матч. Переможець молодіжного чемпіонату світу (1977 р). У складі збірної СРСР в
1975-1986 роках провів 249 міжнародних ігор, закинув 294 м'ячі. Чемпіон XXI
Олімпійських ігор (1976 р), срібний призер XXII Олімпійських ігор (1980 р).
Чемпіон світу (1982 г.), срібний призер світової першості 1978 року. Володар
Кубка світу, Суперкубка (1981, 1985 рр.). Переможець міжнародних турнірів на
приз тбіліської газети «Заря Востока» (1981, 1985 рр.).
На тренерській роботі – з 1984 року. Був граючим тренером ЗІІ.
Очолював кафедру спортивних ігор ЗДУ. Наприкінці 90-х років працював
тренером-консультантом збірної Узбекистану, ізраїльського клубу «Апоель-Рішон».
У 2002 - 2007 роках - головний тренер національної збірної України. Згодом
тренував команду «Авіатор» (Київ), працював професором кафедри реабілітації
Національного педагогічного університету імені Драгоманова. З 2010 року - декан
факультету фізичного виховання Бердянського державного педагогічного
університету. Академік Української академії спорту.
Сергій Кушнірюк - заслужений майстер спорту СРСР. Нагороджений
двома медалями «За трудову відзнаку», почесною грамотою Президії Верховної Ради
Української РСР, грамотою Президента України. За вагомий особистий
внесок у розвиток і популяризацію фізичної культури і спорту, багаторічну
сумлінну працю Сергію Георгійовичу присвоєне почесне звання «Заслужений
працівник фізичної культури і спорту України».
Мужність, сміливість, відвага, нестримність, прагнення своєю
енергією заразити інших, повести за собою - ось ті риси характеру, які
одноклубники цінували в цього гравця. Звичайно, найвищою нагородою для нього є
золота медаль Олімпіади 1976 року. А з окремих матчів найбільше запам’ятався
двобій збірних команд СРСР і Польщі на чемпіонаті світу 1982 року. Ось як
згадує про нього Сергій Кушнірюк у своїй книзі «Гандбольні версти»:
«Я стрімко просувався до позиції лівого півсереднього, не
звертаючи уваги на безперервне скандування: «Польська! Польська!».
Двадцятитисячний зал в Дортмунді кипів пристрастями. Вісімдесят відсотків
глядачів – польська діаспора з усього
світу. Я знав, якщо не закину цей м'яч, засмучення кожного з гравців збірної
СРСР буде настільки ж величезне, як і... радість більшості уболівальників на
трибунах. Адже вихід до фіналу чемпіонату світу - це той рубіж, про який мріє
кожен гандболіст.
І ось я отримую м'яча в лінію, ціною величезних зусиль
звільняюся від свого опікуна і опиняюся віч-на-віч з 33-річним польським голкіпером
Шимчаком. Є гол! Але до кінця матчу залишається ще кілька хвилин. Наказую собі:
роби все так, як і мить назад. З тієї ж позиції, і знову в падінні, надсилаю
м'яча повз Шимчака, манеру гри якого я добре вивчив.
Відірвавшись від суперників на два м'ячі, ми відчули потужний
підйом, надзвичайну розкутість. На останній хвилині матчу поляки, прагнучи
нейтралізувати мій прорив, мало руку не відривають. Володя Бєлов реалізує
семиметровий. Ось вона, перемога, яка додала нам впевненості в тому, що тепер
ми здатні здолати будь-якого суперника!
Дійсно, ми вважали найгрізнішим суперником для себе збірну
Польщі. Її гравці володіли завидною індивідуальною майстерністю, своєрідними
кидками по воротах, самобутнім почерком. Гігант Єжі Клемпель вже мав досвід
виступів за збірну світу. Та й його товариші по команді – центральний розігруючий
Марек Панас, лівий півсередній Єжі Калужіньски – зрілі майстри. Для них це був
останній чемпіонат світу, і потрібно було бачити, як вони раділи, коли згодом
завоювали «бронзу».
- Як, Сергію, зможете? – таке питання мені задавали знайомі й
незнайомі люди ще задовго до чемпіонату світу-82.
Що я міг відповісти, якщо лише перед самісіньким початком
турніру перед нами поставили мету – потрапити до призової трійки. Це
пояснювалося тим, що склад збірної СРСР значно омолодився – з олімпійців, які завоювали
«золото» Монреаля в 1976 році, нас залишалося тільки четверо: Михайло Іщенко,
Юрій Кідяєв, Олександр Анпілогов і я. Тому ані в нашій країні, ані за кордоном
фахівці не зараховували радянську команду до фаворитів чемпіонату світу. До
того ж напередодні першості ми мали можливість оновленим складом зіграти лише у
двох міжнародних турнірах. Тож завоювання чемпіонського титулу нами могло бути
розцінено як диво.
І ось мрія багатьох поколінь радянських гандболістів здійснилася.
Вперше після багатьох спроб наша збірна посіла перше місце на чемпіонаті світу.
У фіналі ми обіграли югославів (30:27). Та гра теж була не з легких (втім,
таких на змаганнях подібного рангу і не буває). Але, на мій погляд, матч з
поляками був переломним. Адже до нього вони, як і ми, не зазнали жодної
поразки. А в разі програшу наша збірна, у кращому випадку, була б п'ятою.
Тому-то і запам'ятався мені більше не фінальний, а той півфінальний поєдинок,
який я вважаю головним матчем своєї ігрової кар'єри. Напевно, такої ж думки
дотримується і наш голкіпер Михайло Іщенко. Коли він в кульмінаційний момент
зустрічі парирував семиметровий, ми шостим почуттям усвідомили, що сильніші за поляків.
Пролунала фінальна сирена. Наші душі переповнювала радість. Той,
хто ціною великих зусиль досягав високої мети, зрозуміє мене. Разом з тим, ми
вже усвідомлювали, що чемпіонат світу-82 для кожного з нас став пройденим
етапом. У буйному мажорі торжества звучала нова мелодія, що кликала до
прийдешніх перемог.
«У радянської команди, - писав тоді відомий німецький спортивний
оглядач Клаус Поленц, - воістину дивовижна збалансованість складу... Кожен
радянський гандболіст представляв реальну загрозу голкіперам команд-суперниць.
Завидний універсалізм! Найвища техніка!».
Для мене той чемпіонат світу знаменний ще й тим, що вперше я був
визнаний кращим лінійним і включений до символічної збірної світу. І все ж багато
років по тому великою є спокуса трішки ретушувати ті події, замінивши слово
«диво» іншими, більш жорсткими і, можливо, навіть самовпевненими: «Не вмієш -
не доб'єшся». Спокуса спокусою, але ж, вигравши у поляків, ми й справді
говорили: «Тепер югославів не боїмося». От і не вір після цього в спортивні дива...».
